Не маємо права забути

З часів аварії на ЧАЕС пройшло 34 роки, 26 квітня закарбується у пам’яті багатьох – люди в респіраторах, шум гвинтокрилів над нашими головами та дороги, що переповненні  військовою технікою, люди в засобах захисту на пунктах дезактивації, мертва Прип’ять і вимираючі села, страх перед неконтрольованим атомом.

Не втихає біль у наших серцях за бойовими побратимами, яких вирвало із рядів ліквідаторів смертоносною радіаційною хвилею. Як це було? Ми зустрілися із учасниками ліквідації трагедії на Чорнобильській АЕС. Полковник Сабадаж Ярослав Михайлович поділився спогадами про службу в збірному загоні, який виконував завдання з охорони десятикілометрової  зони, яка на той час вже була визначена.

«Ми несли службу на постах та охороняли реактор на Чорнобилі. Я доклав зусиль щодо створення їдальні у лісному масиві та займався організацією харчування. Адже спочатку ми харчувалися лише консервами та концентрованим продуктами, кожного дня ми вживали радіоактивний йод. Для особового складу їжа готувалася у виїзних кухнях».

Ярослав Михайлович розповів, що навіть у наметовому містечку рівень радіації зашкалював. Також він згадав про незваного гостя, це був свійський кріль, який задля того, щоб врятуватися прибився до людей. Він жив у норі біля намету, але зовсім скоро він залишився без хутра і пропав безвісти. Полковник зауважив, що ця ситуація стала досить показовою, адже дала зрозуміти, що насправді радіаційний рівень залишається на досить високому рівні.

Полковник Шевченко Микола Михайлович теж пригадав свою службу у зоні вибуху ЧАЕС, адже будучи начальником хімічної служби, він відправився на ліквідацію викиду і виконував обов’язки у зоні протяжністю 1,5 кілометри від 4 реактора, після чого займався ліквідацією у десятикілометровій зоні. Із 9 травня: «Ми несли службу у тридцяти кілометровій зоні. Специфіка нашої служби полягала в охороні кордону зони викиду та перекриття периметру за 70 кілометрів від кордону із Білорусією. Також я відповідав за помивку особового складу та дезінфекцію техніки, яка відбувалася щоденно. Основа моя задача – це контроль рівня радіації на постах охорони.»

Микола Миколайович розповів про ситуацію, яка найбільше запам’яталася: «Я перший раз побачив, коли собака плаче, бо після закінчення ротації, на прощання дав їй кусочок хліба і кажу друже давай прощатись і от саме в той момент я побачив краплинки на її очах».

Чорнобиль ввійшов в історію як страшна трагедія людства і ми не маємо права забувати тих мужніх, відданих ліквідаторів, які вступили у боротьбу з цим невидимим та неконтрольованим атомом, наслідки якого відчутні і дотепер. 

Аліна СОЛОНЕНКО